Еріх Марія (Пауль) Ремарк. На Західному фронті без змін (Im Westen nichts Neues)

Яке ж усе брехливе й нікчемне, коли тисячолітня цивілізація не змогла запобігти тому, щоб пролилися ці річки крові, коли вона допустила існування сотень тисяч отаких катівень. Тільки в госпіталі видно, що таке насправді війна. я молодий, мені двадцять років, але в житті я бачив тільки відчай, смерть, жах та поєднання безглуздої легковажності з неймовірними муками. я бачу, що хтось нацьковує народ на народ, і Люди вбивають — мовчки, слухняно, по-дурному, не розуміючи, що роблять, і не відчуваючи ніякої провини. я бачу, що найкращі уми людства винаходять зброю і слова, аби це тривало й далі, та ще й у найвигадлівиших формах. І разом зі мною це бачать усі Люди мого віку, тут і за кордоном, в усьому світі, зі мною це переживає все моє покоління. Що робитимуть наші батьки й матері, як ми колись підведемося з могил, постанемо перед ними й зажадаємо звіту? Чого вони чекатимуть від нас, якщо ми доживемо до того дня, коли вже не буде війни? Довгі роки ми робили тільки одне — убивали, це стало нашою першою професією у житті. Все, що ми знаємо про Життя, зводиться до одного — до смерті. Що ж буде потім? І що буде з нами?